Стихи Тараса Шевченко на украинском языке

Стихи Тараса Шевченко на украинском языке
Чи то недоля та неволя...


Чи то недоля та неволя, 
Чи то літа ті летячи 
Розбили душу? Чи ніколи 
Й не жив я з нею, живучи 
З людьми в паскуді, опаскудив 
І душу чистую?.. А люде! 
(Звичайне, люде, сміючись) 
Зовуть її і молодою, 
І непорочною, святою, 
І ще якоюсь... Вороги!! 
І люті! люті! Ви ж украли, 
В багно погане заховали 
Алмаз мій чистий, дорогий, 
Мою колись святую душу! 
Та й смієтесь. Нехристияне! 
Чи не меж вами ж я, погані, 
Так опоганивсь, що й не знать, 
Чи й був я чистим коли-небудь, 
Бо ви мене з святого неба 
Взяли меж себе — і писать 
Погані вірші научили. 
Ви тяжкий камень положили 
Посеред шляху... і розбили 
О його... бога боячись! 
Моє малеє, та убоге, 
Та серце праведне колись! 
Тепер іду я без дороги, 
Без шляху битого... а ви! 
Дивуєтесь, що спотикаюсь, 
Що вас і долю проклинаю, 
І плачу тяжко, і, як ви... 
Душі убогої цураюсь, 
Своєї грішної душі!


***


Якби з ким сісти хліба з'їсти...


Якби з ким сісти хліба з'їсти, 
Промовить слово, то воно б, 
Хоч і як-небудь на сім світі, 
А все б таки якось жилось. 
Та ба! Нема з ким. Світ широкий, 
Людей чимало на землі... 
А доведеться одиноким 
В холодній хаті кривобокій 
Або під тином простягтись. 
Або... Ні. Треба одружитись, 
Хоча б на чортовій сестрі! 
Бо доведеться одуріть 
В самотині. Пшениця, жито 
На добрім сіялись лану, 
А люде так собі пожнуть 
І скажуть: «Десь його убито, 
Сердешного, на чужині...» 
О горе, горенько мені!





Якось-то йдучи уночі ...


Якось-то йдучи уночі 
Понад Невою... та, йдучи, 
Міркую сам-таки з собою: 
«Якби-то,— думаю,— якби 
Не похилилися раби... 
То не стояло б над Невою 
Оцих осквернених палат! 
Була б сестра, і був би брат, 
А то... нема тепер нічого... 
Ні бога навіть, ні півбога. 
Псарі з псарятами царять, 
А ми, дотепні доїжджачі, 
Хортів годуємо та плачем». 
Отак-то я собі вночі, 
Понад Невою ідучи, 
Гарненько думав. І не бачу, 
Що з того боку, мов із ями, 
Очима лупа кошеня — 
А то два ліхтаря горять 
Коло апостольської брами. 
Я схаменувся, осінивсь 
Святим хрестом і тричі плюнув 
Та й знову думать заходивсь 
Про те ж таки, що й перше думав.




***


Умре муж велій в власяниці...



Умре муж велій в власяниці. 
Не плачте, сироти, вдовиці, 
А ти, Аскоченський, восплач 
Воутріє на тяжкий глас. 
І Хомяков, Русі ревнитель, 
Москви, отечества любитель, 
О юбкоборцеві восплач. 
І вся о Р у с с к а я б е с е д а, 
Бо глас єдиний ісповєдуй 
Свої гріхи. 
І плач! і плач!




***




Сестрі


Минаючи убогі села 
Понаддніпрянські невеселі, 
Я думав: «Де ж я прихилюсь? 
І де подінуся на світі?» 
І сниться сон мені: дивлюсь, 
В садочку, квітами повита, 
На пригорі собі стоїть, 
Неначе дівчина, хатина, 
Дніпро геть-геть собі розкинувсь! 
Сіяє батько та горить! 
Дивлюсь, у темному садочку, 
Під вишнею у холодочку, 
Моя єдиная сестра! 
Многострадалиця святая! 
Неначе в раї, спочиває 
Та з-за широкого Дніпра 
Мене, небога, виглядає. 
І їй здається — виринає 
З-за хвилі човен, доплива... 
І в хвилі човен порина. 
«Мій братику! моя ти доле!» 
І ми прокинулися. Ти... 
На панщині, а я в неволі!.. 
Отак нам довелося йти 
Ще змалечку колючу ниву! 
Молися, сестро! будем живі, 
То бог поможе перейти.







Не для людей, тієї слави


Не для людей, тієї слави, 
Мережані та кучеряві 
Оці вірші віршую я. 
Для себе, братія моя!
Мені легшає в неволі, 
Як я їх складаю, 
З-за Дніпра мов далекого 
Слова прилітають. 
І стеляться на папері, 
Плачучи, сміючись, 
Мов ті діти. І радують 
Одиноку душу 
Убогую. Любо мені. 
Любо мені з ними. 
Мов батькові багатому 
З дітками малими. 
І радий я і веселий, 
І бога благаю, 
Щоб не приспав моїх діток 
В далекому краю. 
Нехай летять додомоньку 
Легенькії діти. 
Та розкажуть, як то тяжко 
Було їм на світі. 
І в сім'ї веселій тихо 
Дітей привітають, 
І сивою головою 
Батько покиває. 
Мати скаже: бодай тії 
Діти не родились. 
А дівчина подумає: 
Я їх полюбила.


***


І багата я


І багата я, 
І вродлива я, 
Та не маю собі пари, 
Безталанна я. 
Тяжко, тяжко в світі жить 
І нікого не любить, 
Оксамитові жупани 
Одинокій носить. 
Полюбилась би я, 
Одружилась би я 
З чорнобривим сиротою, 
Та не воля моя! 
Батько, мати не сплять, 
На сторожі стоять, 
Не пускають саму мене 
У садочок гулять. 
А хоч пустять, то з ним, 
З препоганим старим, 
З моїм нелюбом багатим, 
З моїм ворогом злим!


***


Зацвіла в долині ...


Зацвіла в долині 
Червона калина, 
Ніби засміялась 
Дівчина-дитина. 
Любо, любо стало, 
Пташечка зраділа 
І защебетала. 
Почула дівчина 
І в білій свитині 
З біленької хати 
Вийшла погуляти 
У гай на долину. 
І вийшов до неї 
З зеленого гаю 
Козак молоденький; 
Цілує, вітає, 
І йдуть по долині, 
І йдучи співають. 
Як діточок двоє, 
Під тую калину 
Прийшли, посідали 
І поцілувались. 
Якого ж ми раю 
У бога благаєм? 
Ран у серце лізе, 
А ми в церкву лізем, 
Заплющивши очі,— 
Такого не хочем. 
Сказав би я правду, 
Та що з неї буде? 
Самому завадить, 
А попам та людям 
Однаково буде.




***


Дівичії ночі


Розплелася густа коса 
Аж до пояса, 
Розкрилися перси-гори, 
Хвилі серед моря; 
Засіяли карі очі, 
Зорі серед ночі, 
Білі руки простяглися — 
Так би й обвилися 
Кругом стану. І в подушку 
Холодну впилися, 
Та й заклякли, та й замерли, 
З плачем рознялися.
«Нащо мені коса-краса, 
Очі голубині, 
Стан мій гнучий... коли нема 
Вірної дружини, 
Немає з ким полюбитись, 
Серцем поділитись... 
Серце моє! серце моє! 
Тяжко тобі битись 
Одинокому. З ким жити, 
З ким, світе лукавий, 
Скажи мені... Нащо мені 
Тая слава... слава. 
Я любить, я жити хочу 
Серцем, не красою! 
А мені ще й завидують, 
Гордою і злою 
Злії люди нарікають. 
А того й не знають, 
Що я в серці заховала... 
Нехай нарікають, 
Гріх їм буде... Боже милий, 
Чому ти не хочеш 
Укоротить свої темні, 
Тяжкі мені ночі!.. 
Бо я вдень не одинока — 
З полем розмовляю, 
Розмовляю і недолю 
В полі забуваю, 
А вночі...» — та й оніміла, 
Сльози полилися... 
Білі руки простяглися, 
В подушку впилися.




***


В казематі


Згадайте, братія моя… 
Бодай те лихо не верталось, 
Як ви гарнесенько і я 
Із-за решотки визирали. 
І, певне, думали: "Коли 
На раду тиху, на розмову, 
Коли ми зійдемося знову 
На сій зубоженій землі?” 
Ніколи, братія, ніколи 
З Дніпра укупі не п'ємо! 
Розійдемось, рознесемо 
В степи, в ліси свою недолю, 
Повіруєм ще трохи в волю, 
А потім жити почнемо 
Меж людьми, як люде. 
А поки те буде, 
Любітеся, брати мої, 
Украйну любіте 
І за неї, безталанну, 
Господа моліте. 
І його забудьте, други, 
І не проклинайте. 
І мене в неволі лютій 
Інколи згадайте.




***


Буває, в неволі іноді згадаю ...



Буває, іноді старий 
Не знає сам, чого зрадіє, 
Неначе стане молодий, 
І заспіває... як уміє. 
І стане ясно перед ним 
Надія ангелом святим, 
І зоря, молодость його, 
Витає весело над ним. 
Що ж се зробилося з старим, 
Чого зрадів оце? Того, 
Що, бачите, старий подумав 
Добро якесь комусь зробить. 
А що ж, як зробить? Добре жить 
Тому, чия душа і дума 
Добро навчилася любить! 
Не раз такому любо стане, 
Не раз барвінком зацвіте. 
Отак, буває, в темну яму 
Святеє сонечко загляне, 
І в темній ямі, як на те, 
Зелена травка поросте.


***


Бували войни й військовії свари...


Бували войни й військовії свари: 
Галаґани, і Киселі, і Кочубеї-Нагаї 
Було добра того чимало. 
Минуло все, та не пропало, 
Остались шашелі: гризуть, 
Жеруть і тлять старого дуба... 
А од коріння тихо, любо 
Зелені парості ростуть. 
І виростуть; і без сокири, 
Аж зареве та загуде, 
Козак безверхий упаде, 
Розтрощить трон, порве порфиру, 
Роздавить вашого кумира, 
Людськії шашелі. Няньки, 
Дядьки отечества чужого! 
Не стане ідола святого, 
І вас не стане,— будяки 
Та кропива — а більш нічого 
Не виросте над вашим трупом. 
І стане купою на купі 
Смердячий гнів,— і все те, все 
Потроху вітер рознесе, 
А ми помолимося богу 
І небагатії, невбогі.


***


Барвінок цвів і зеленів...



Барвінок цвів і зеленів, 
Слався, розстилався; 
Та недосвіт перед світом 
В садочок укрався.
Потоптав веселі квіти, 
Побив... Поморозив... 
Шкода того барвіночка 
Й недосвіта шкода!


***


Так в пилу на шляху наша мова була,
І мислива рука її з пилу взяла.
Полюбила її, обробила її,
Положила на ню усі сили свої,
І в народний вінець, як в оправу, ввела,
І, як зорю ясну, вище хмар піднесла.
І на злість ворогам засіяла вона,
Як алмаз дорогий, як та зоря ясна.
І сіятиме вік, поки сонце стоїть,
І лихим ворогам буде очі сліпить.
Хай же ті вороги поніміють скоріш,
Наша ж мова сія щогодини ясніш!
Хай коштовним добром вона буде у нас,
Щоб і сам здивувавсь у могилі Тарас,
Щоб, поглянувши сам на створіння своє,
Він побожно сказав: «Відкіля нам сіє?!»


***


Поставлю хату і кімнату,
Садок-райочок насаджу.
Посиджу я і походжу
В своїй маленькій благодаті.
Та в одині-самотині
В садочку буду спочивати.
Присняться діточки мені,
Веселая присниться мати,
Давнє-колишній та ясний
Присниться сон мені!.. і ти!..
Ні, я не буду спочивати,
Бо й ти приснишся. І в малий
Райочок мій спідтиха-тиха
Підкрадешся, наробиш лиха…
Запалиш рай мій самотний.




***


За сонцем хмаронька пливе


За сонцем хмаронька пливе,
Червоні поли розстилає
І сонце спатоньки зове
У синє море: покриває
Рожевою пеленою,
Мов мати дитину.


Сообщить об ошибке  
27-04-2016 All Greetings 34 250 0


Дорогой друг, рекомендуем войти на сайт под своим логином, либо авторизоваться через свою соцсеть.

Авторизация займет буквально два клика, и затем вы получите много возможностей на сайте, кроме того случится магия с уменьшением количества рекламы. Попробуйте, вам понравится!

Авторизоваться через:




Комментарии (0)
Комментариев еще нет, будь первым!


Информация

Посетители, находящиеся в группе Гости, не могут оставлять комментарии к данной публикации.




ЛУЧШЕЕ ЗА МЕСЯЦ
популярные посты
НОВОЕ НА САЙТЕ
последние посты
Смотрите посты по теме: